Серед скіфських курганів на берегах між річечками Бендерки та Гірського Тікича, що впадають в Південний Буг, потопає в садках село Полківниче (тепер приєднане до Іваньки) Маньківського району на Черкащині. Там то, засніженого зимового світанку, в неділю , 13 лютого 1966 року з противнющим, але таким приємним для моєї мами, писком я з’явився на Світ.
   Батьки Василь та Ганна для суспільства були звичайними, середньостатистичними колгоспниками. Обоє були нагороджені за віддану працю відзнаками. Для мене Батьки — це затишок, впевненість в майбутті. Тато — неперевершений столяр, взірець професіоналізму та чоловічості. Мама — взірець несамовитої самопожертви, охайності, взірець Матері та Дружини.
   Ще не зовсім розрізняючи навколишній світ, я вже мав зв’язок та вплив спорідненої душі — дядька Миколи Бартосіка, в майбутньому професійного живописця, художника-монументаліста.
   1982 р. — навчався на курсах художників-оформлювачів під керівництвом Олекси Близнюка в Городищі Черкаської області.
   Цікавий був вступ на курси. Я, не вступивши після восьмого класу в Київський Художньо-Промисловий Технікум, пішов в дев’ятий. Осінь. Ще по дорозі до школи бачив “чужинців” з етюдниками — практикувались тоді такі творчі пленери. Зі школи учнів направили на колгоспний тік кукурудзу чистити. Там один з “чужинців” на подвір’ї току замальовував архітектуру. Учні обступили його і наввипередки давай хвалитись, що в їхньому середовищі також є художник, та й випхали мене. То був Олекса Близнюк, щирий українець, козарлюга. Як я співчуваю його дружині, Наталі Матвіївні.
   Пан Олекса мене загітував до себе на курси художників-оформлювачів, хоч група вже й була набрана. На неодноразові прохання до директора школи, щоб той видав документи, звучали постійні відмови на кшталт, що є план, виділені кошти і щось тому подібне. Врешті-решт батькові терпець увірвався. Він процідив крізь зуби: “Шевченка було легше з кріпацтва викупити ніж мого сина зі школи забрати.” І поїхав я в Городище без документів, через якийсь час мені їх віддали.
   Не спромігшись вступити в черговий раз до Києва і відпрацювавши в колгоспі рік художником, 1983 року я подався до “чужого” мені Львова. Це був час коли в пам’яті людській ще дуже чітко вівся розподіл на західняків і східняків. Моя баба Марія взагалі була переконана, що Львів знаходиться під Польщею.
   Завдяки значкові Шевченка на грудях, котрого запримітив добродушний Всеволод Антонович Трофимлюк, що був на той час в приймальній комісії, я став студентом Львівського училища прикладного мистецтва ім. І. Труша.
   1984-86 роки — служба у війську.
   Чарівні люди, львів’яни. Приїхавши на перше вересня, але раніше, не маючи де ночувати, мене приютила старенька вахтерша училища. І коли вже всі збирались на подвір’ї, я винувато спускався.
   Марія Леонтівна, завуч, котра знає всіх студентів по імені. Як в ній переплелись зовнішня строгість та внутрішня теплота.
   Директор Б. Г. Коцай, здавалося б ДИРЕКТОР, а насамперед ЛЮДИНА. Мені, бідоласі, підкидав “халтурку” щоб мені легше жилося.
   Закоханість в львів’ян переросла у прагнення мати дружину таки звідти, прив’язати себе ще бодай однією ниточкою. Що й з успіхом зроблено.
   По закінченні навчання у Вчителів: Остапа Лучинського, Івана Підкови, Романа Миська, Олега Лисюка, Йосипа Дядюха та інших за фахом “художня обробка металу” в 1989 році перейшов на “свій хліб”.
   Час від часу беру участь в художніх виставках.
   Тематика моїх творчих робіт — це в основному лірика, кохання, філософія буття.
   Тема любові для мене — найприємніша, найзрозуміліша, найсвітліша. Любов — це потужний спалах, який являється однією з багатьох рушійних сил людства. І завдяки світлу від цього спалаху людина не блукає в темних закутках життя.
   Зараз, порпаючись в трьох стихіях: сім’я, творчість та робота, намагаюсь їх не співставляти, а поєднувати та отримувати насолоду.
   Дякую Богу, що в мене була можливість відчути той величний львівський шарм.